Пані Фаріон відверто дискредитує справжню болючу проблему русифікації

"Як тебе звати, дівчинко? Оленка? Яка краса! Ніколи не будь Альоною, бо якщо ти станеш Альоною, дитиночко, то треба пакувати валізи і виїжджати до Московії." (с) Ірина Фаріон, дитсадок №67, Львів, 19 лютого 2010 року

Дискредитація українського відбувається саме так: “нацистський” Львів з його “шизанутістю” на національному питанні протиставляється “нормальній”, “толерантній”, тобто, в кращому випадку – ніякій, в гіршому – інерційно російськомовній решті України.

От вам і всі карти в руки для згортання “насильницької українізації” на основі цієї карикатурної ситуації. І дуже знаково, що ця ситуація відбулася саме напередодні приходу Януковича до влади.

Звідкіля ж взявся саме такий підхід Ірини Фаріон?

Російська мова в Галичині відігравала особливу роль – це була мова чужої влади, котра протиставлялася всьому українському. Це справді була ворожа мова – мова тих, хто розстрілював, засилав, відбирав майно, забороняв церкву і власну історію.

Знайома німкеня розказала про свій досвід зустрічі в Ізраїлі з старенькими жертвами Голокосту, котрі досі здригаються від одних тільки звуків німецької мови. Реакція галичан на російську мову має таку саму природу – врахуйте ще 40-річну присутність СРСР, і ви зрозумієте, що на цьому виросло декілька поколінь.

Це СРСР винен в тому, що російську мову в Галичині зненавиділи – і це було дуже сильне відторгнення: не слухати російську музику, не дивитися московське телебачення, не брати добровільної участі в жодних заходах злочинного режиму.

І не вина в цьому тих російськомовних, котрих радянська імперія присилала в бунтівну провінцію вчителями чи інженерами – їх підставили спочатку під бандерівські кулі, а потім – під ненависть приниженого і пограбованого місцевого населення.

Тиск радянського був настільки сильним, що батьки навіть спеціально шукали імена для дітей так, “щоб москалі не перекрутили”. Так було і в моїй сім’ї. Я сам пройшов через це, і треба було дуже багато часу і зусиль, багато спілкування з адекватними росіянами, щоб подолати в собі бар’єр несприйняття російського.

Галичанам дуже чітко було видно, що зробила русифікація з українцями на Сході і частково в Центрі України. Саме тому опір їй був таким сильним. Втім, побутова русифікація досягла свого: галичанин називає гвинт “болтом”, а лічильник “счьотчіком”, чи навіть ще простіше – “щочиком”.

І – так, діти в львівському дитсадку цілком нормально сприймають коротке русифіковане “Міша”.

Русифікація імені в антирадянському дискурсі вважалася саме елементом колоніального приниження – і першим кроком до асиміляції.

При полонізації в 30-х, наприклад, можна було переназивати Михайла Міхалом, а метрику перенести з церкви в костел – і все, кар’єра вдалася, а українську відкидалося як зайву. Українська ж громада відмовлялася від такої людини – оскільки не було своєї держави, то ре-інтеграцію провести було неможливо: можна було лише будувати своє гетто.

“Українізація” по-“свободівськи” робиться у вульгарний спосіб. Націонал-люмпенство (термін Андрія Левуса) є прямим продуктом радянізації. Агресія ж є нічим іншим, як протилежною стороною страху – а на ньому ніколи нічого позитивного збудувати не вдалося.

Тема дерусифікації побутової української мови (знищення суржику) – правильна. Проте базувати її на протиставленні “ворожій” російській мові – хибний шлях, котрий тільки провокує зворотню агресію.

Парадигма “чемодан-вокзал-Росія” голосно звучить у майже мононаціональному Львові – та що робити з близько 40% тих, хто назвали себе росіянами на Донеччині, Луганщині та 60% в Криму? Теж відправити в Московію?

Тут стає чітко видно: “Свобода” вустами своєї очільниці працює проти громадянського миру і відверто розколює країну. І ми, українські патріоти, повинні сказати: такої “українізації” Україні не потрібно, і вона вартує адекватної оцінки згідно з українським законодавством.

Винятково небезпечним є ототожнення російської МОВИ і НАЦІОНАЛЬНОСТІ “росіянин”. Долю української мови в найближчі 10 років вирішать жителі міст Центральної і частково Східної України, котрі родом здебільшого з україномовних малих містечок і сіл, проте за звичкою уже розмовляють “міською” мовою.

Саме від них залежить те, чи виникне модерне україномовне місто, а чи українська залишиться регіональною західноукраїнською говіркою і сільським соціалектом Центру.

Вмотивувати їх повернутися до батьківської мови, навчати нею своїх дітей, говорити з ними цією мовою вдома – це надзавдання. Примітивні відсилання “в московію” – найкращий спосіб віднадити їх від цього.

Ще одне надзавдання – дійти згоди з росіянами, котрі проживають в Україні, щодо того, що вони стають тільки однією з національних меншин в державі, де цілком справедливо і логічно домінує саме українська мова як рідна мова 77,8% населення; що вони позбудуться зручностей домінуючої спільноти на користь українців, котрих століттями культурно утоптували і розмивали імперії.

Правда ж, “ніколи не будь Альоною” саме до такого і веде?

Ірина Фаріон – це симетричний типаж до секретаря Донецької міськради Ніколая Левченка, борця за єдину державну російську мову в Україні.

Так і хочеться влаштувати їм невеличкий ринг, щоб вони витрачали “мовний” негатив один на одного, взаємно нейтралізуючи одне одного, а не поширювали його на всю Україну. І поменше глядачів – і так нічого нового сказано не буде…

Пані Фаріон відверто дискредитує справжню болючу проблему русифікації, лікуючи кровотечу з носа джгутом на горло. Вона і далі живе в посттравматичному антисовєтському гетто зразка часів пізнього Брежнєва.

Але Велика Україна – інакша, аніж Галичина, і антирадянсько-антиросійські стереотипи пізніх 70-х тут спричиняють протилежний до бажаного ефект.

А поки що складається враження, що за пані Фаріон стаціонарно закріплять камеру якого-небудь “геббельсівського” ОРТ: її месиджі блискуче вписуються в кремлівські медіапрактики.

Фаріон ставить дитсадок на вуха (ч. 1)

Фаріон ставить дитсадок на вуха (ч. 2)

Джерело: Народний Оглядач

Коментарі закриті

Новини, новини україни, українські новини, новини в україні, останні новини, новини дня, новини україна, політика, партії та організації , вибори 2010, 17 січня