Великодні та інші весняні традиційні свята

Багато весняних свят, обрядових дійств та звичаїв Сонячного циклу наших предків канули в літу, християнізувалися або були поєднані одні з іншими.
Християнська церква довго боролася з дохристиянською “поганською” (в її термінології) культурою нашого народу. Дуже багато давніх народних свят та звичаїв, а також культура анімістичного світогляду були знищені, але чимало було й прийнято – лише з іншим змістом та символікою.

Сьогодні, спираючись на дослідження істориків та етнографів, важко подати повну і цільну картину весняних свят та обрядових дійств – хіба що їхні деякі фрагменти-реконструкції:

• Свято вшанування весняного лісу – його воскресіння після довгого зимового сну – це свято Вербиці.

• Великий день покійників – Мертвецький Великдень, він же чистий, великий або жильний четвер, який з прийняттям Християнства був присвячений Страстям Господнім.

• Весняні очисні вогні – “Вогні великого четверга” та “Вогні великодньої ночі”.

• Великодній прихід весняного Сонця – ранок першого дня Великодня.

• Вшанування Сонця, весни, богині Лади та духів предків – опікунів роду та родини.

• Свято хвали Сонцю, весни, любові, радості життя – підбір пари для одруження. Ігри дівчат і хлопців біля води, в гаю, на кладовищі, а в XVI-XVII ст. на цвинтарі біля церкви – хороводи і співи веснянок-гаївок, ігри хлопців, підлітків та дітей. Відганяння лихих сил шумом, криком, співами, різними діями на зразок пізніших великодніх дзвонів та страсних калатал, зачакловування їх вогнями та водою.

• “Бабський Великдень” – хрестування з покійниками, які, за повір’ями, в ці дні виходили з могил, оживали, як і вся природа, у Великий день весни. Відвідували могили покійників, влаштовували ігрища на кладовищах. Пізніше християнська церква заборонила подібні ігрища або перенесла їх на цвинтарі, що біля церкви, і надала їм іншого змісту та християнської символіки. Духи родини-роду начебто ходять у вигляді дітей-христувальників, “полазників”, старців та убогих.

• Весняні взаємні привітання, обмін писанками та крашанками. Нині вітаються “Хрестос Воскрес!”. Відвідування родичів, носіння їм Великодніх “калачів” – взаємне символічне обдарування свяченими благами.

• Обливальний понеділок, про який ми детально розповімо.

Наша давня культура – це шукання Бога в природі, в її явищах, шанування предків і віра в потойбічне життя. Наша давня культура була величною у своїй творчості і змісті, і була аж ніяк не нижчою за первісні культури Греції та Риму, які увібрали в себе багато чого з арійської культури нашої землі.

Як відомо, вода і вогонь – “найвищі чистителі й святителі в давнину” – мали чарівні властивості: проганяти лихі сили, надавати силу матері-землі (Деметрі) для родючості, подавати здоров’я і сили людині, радість, добробут і таке інше.

Тому у циклі Сонячних свят на початку кожної пори року цим стихіям віддавалась особлива пошана. Отже, на початку весни – а весна починалась після весняного рівнодення – практикувався ритуал обливання водою, який зазвичай виконувався приховано, несподівано, зненацька.

Коли навесні дівчина і хлопець будуть облиті водою, – будуть влітку дощі, буде врожай, “Облиті” цілу весну й літо чисті, здорові, сильні. Дівчина одружиться з вимріяним хлопцем, а хлопець – зі “своєю” дівчиною.

Про Обливаний понеділок згадується в Енциклопедії Українознавства (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949): “З обміном крашанок пов’язаний також обряд “обливання”, що досі відбувається в Західній Україні на другий день Великодня “Обливальний понеділок”.

А ось як пише про звичай обливання дівчат у Гуцульщині Михайло Грушевській в “Історії української літератури”, (Київ – Львів, 1923): “Дівки того дня дають легіням (парубкам) галунки (крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а легінь відбирає від неї, звівши вперед з нею легку боротьбу, буває, що й скупає цілу…”

Степан Килимник у своїй книзі “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні” подає свій запис розповіді з двома старенькими бабусями – Боднар Веронікою (75 років, с. Славна, пов. Зборів) та Романюк Варварою (повіт Станіславів), з якими він в 1949 році чекав пароплава у м. Бремені під час подорожі до Канади.

Боднар Вероніка:

О, я добре пам’ятаю, коли була іще молоденькою дівчинкою, як збудили мене неня, іще далеко до сходу сонця, і послали по „очисну воду” до криниці: „Не вмивайся у хаті, доню, а швидше бери коновки та біжи хутчій по воду до криниці біля Петрів… Там верба саме заглядає в криницю, то є добре. Там і вмийся і на свою вроду подивися, яка ти видаватимешся…” А про те, що хтось може обілляти водою – ні слова!

— Неню, мені страшно!

— Не бійся, сьогодні ходять по землі душечки наши родителів — дідів-прадідів … Вони охоронять. На великоднім тижні, доню, лихі сили не мають влади, не можуть чинити зла у ці дні людям …” Потім звернули до дедя:

— А може ти проведеш?

— Та де там, хто бачив? Відповіли дедьо.

І я пішла сама … Страх мене обіймає … Але тихо навколо й, врешті, йду спокійно. Враз на мене, несподівано, хлюснуло водою з-за плота… Певно мало не коновка води … Я так перепудилась, що упустила свої коновки й сама впала … А це облив мене мій хлопець … Він підбіг до мене, підвів мене, притулив свої губи до моїх, і сказав: „Це ж я, не лякайся! Я довго тебе ждав… Ну, ну! Це ж добре, поберемось … А файно я тебе облив!”

Страх від мене відійшов, я його посварила трохи і, не оглядаючись, — так не оглядатися сказали мені неня, — пішла далі. Коли дивлюсь, хтось за мною іде. Я по ході пізнала свого хлопця, і подумала: „Добре, я ж і тебе обіллю!”

Ось я і біля криниці. Заглянула у воду, побачила себе, як казали неня, набрала води, умилася, хоч я вже й так була вмита до сорочки… Оглядаюсь, а мій уже тут. Я до нього промовляю, заговорюю, а сама хвать коновку й на нього! А він схопив другу — й на мене! У хлющ обоє мокрі… А тут почали підходити дівчата, а за ними хлопці. Счинилося тут щось дивне! Хлопці почали обливати дівчат, а ті хлопців — усі мокрі, з усіх тече вода, мов були на великій зливі, під дощем… Що набере котра дівчина води в коновки — то й вилили, то й вилили… Врешті почали хлопці набирати воду й уже лили на всіх, хто попав під руки, бо попереду хлопець обливав лише свою дівчину. Ледве я схопила свої коновки, та на плечі… Пішла від криниці, як знову хлопці схопили мої коновки з коромисла, та й усю воду й вилили на мене… Лише мій (хлопець) допоміг мені втекти, і то я ледве принесла по півконовки додому.

Неня й кажуть: „Це дуже добре, доню, віддасишся! Ще цього року віддасишся. А тепер ставай за плотом і облий якогось парубка так, щоб він тебе не бачив, що ти стоїш”. Я з глечиком води й присіла за плотом. Уже починало світати. Дивлюсь — іде парубок. Я хлюсь на нього!

— Дідько б твоїй матері! Тобі невистачає хлопців обливати?” Чую таке… Дивлюсь, а це не парубок, а титар ішов уранці до церкви. Я зніяковіла, але сховалась, і він мене таки не бачив. Набрала знову води. Стою. Коли вже добре бачу: йде сусідній парубок, Гриць. Тільки порівнявся, а я хлюсь! Він перескочив та за мною, а я вмить — шусть у сіни!…”

Романюк Варвара пояснила, що удосвіта спершу обливав своїх дітей батько, а насамперед доньку на виданні: „Умийся, доню, як земля дощем на весні… та як радіє земля улітку в спеку по дощі… Будь розумна, здорова, багата й красна, як земля від дощу й весняного сонця…”

Джерело: Народний Оглядач

Коментарі закриті

Новини, новини україни, українські новини, новини в україні, останні новини, новини дня, новини україна, політика, партії та організації , вибори 2010, 17 січня