Шляхами бацьки Лукашенка

Останні дні подарували українцям кілька новин, котрі, хоч і дещо загубилися на тлі невиправдано довготривалого підрахунку голосів, відданих громадянами на виборах двотижневої давнини, але все ж не повинні залишатися непоміченими. Адже, саме ці новини свідчать про процеси, результат яких може напряму вплинути на подальшу долю держави. Новина перша: жорсткі дебати про те, чим сьогодні є і завтра буде Україна на Європейському континенті, вже перенеслися зі стін нашої Верховної Ради до Європарламенту. Новина друга: наступного року Молдова подасть заявку на вступ до Євросоюзу.
Можливо, комусь із читачів і видасться нісенітницею таке співставлення. Мовляв, на городі бузина, а в Києві дядько!? Але, давайте все ж розберемося у ситуації.

Наміри Молдови офіційно заявити про своє бажання вступити до ЄС озвучив прем’єр-міністр цієї країни Володимир Філат. До останнього часу саме Молдова вважалася найбіднішою з точки зору доходів на душу населення країною Європи, а ми, Україна, одразу перед ними. Якщо справа молдовської євроінтеграції не загальмується, можна бути впевненим, що ганебне останнє місце в Європі посідатимемо саме ми. Відтак, у разі успіху найслабшого із сусідів України, вона опиняється у статусі «чорної діри» Європи – бідної і вже недемократичної держави, можливо, навіть нездатної самостійно вирішувати власні проблеми. Україна, в такому разі, автоматично стає послідовником лукашенківської Білорусі, ось тільки на значно нижчому етапі розвитку.

Подібність України Януковича та Білорусі Лукашенка вже очевидна. І справа навіть не в тому, що Януковича вважають за походження білорусом. І не в тому, що він, загалом, копіює імідж білоруського бацька. Згадаймо, що свого часу Лукашенко також концентрував владу у своїх руках та видавав на людях недолугі каламбури на зразок: «Треба взятися за яйця». Янукович тут дійсно дуже нагадує Лукашенка на початку його довготривалої каденції, коли починає наради із керівниками різних рівнів та демонструє, хто в хаті господар. Й чим не лукашенківський вислів: «Я їм голови повідриваю»? Справа, зрештою, не у зовнішній подібності обох президентів, а у внутрішньому переконанні стосовно того, як саме потрібно керувати країною. Причому, особливості менталітету Януковича настільки яскраво проявляються, що їх не сховаєш навіть за жорстко цензурованими коротенькими сюжетами у новинах. Як президента не показуй, все одно і громадянам України, і іноземцям добре видно, ким він є насправді, а разом із ним – і вся влада, підібрана за принципом однієї команди без будь-якого натяку на внутрішню дискусію стосовно важливих для подальшого життя українців питань. Чим не Білорусь номер два?

Звісно, такі перетворення аж ніяк не в інтересах Об’єднаної Європи. Згадаймо лише про те, скільки зусиль та ресурсів ЄС витратив на боротьбу за демократизацію Білорусі. А чого домігся станом на нинішній день? Нічого! У кращому разі мова може йти про певний розкол між білоруською та російською владою та, нарешті, дискредитації утопічної ідеї про рівноправне об’єднання обох країн в одну братню. Втім, дискредитація ця відбулася, скоріш, сама собою, аніж за сприяння демократичного Заходу. І тут доводиться лише дивуватися, що серед українців, які за кращих у сенсі свободи отримання об’єктивної інформації часів могли наочно бачити усе це, досі залишається чимала частина громадян, котрі вірять у можливість такої співдружності. Схоже, для Європи сьогодні важливо зупинити Україну у намаганнях відійти у минуле ще й тому, що ідея відновлення СРСР може знову активно розвиватися, але тепер уже не з маленькою Білоруссю, але з великою Україною. Якщо так, то не варто дивуватися, що українське питання залишається одним із найважливіших у Європарламенті.

Та, вочевидь, ЄС тут міг би виявити значно більшу рішучість та принциповість, якби до дискусії не долучилися самі українські політики, котрі, не маючи вже можливості боротися за втілення своїх ідей у Верховній Раді, перенесли дебатування до ЄС. Причому, існує вже думка, що євродепутати, котрі розділилися у думках щодо оцінки становища в Україні, тепер уже розмовляють як спікери чи, принаймні, прихильники Януковича або Тимошенко. Так, за словами представника групи народних партій у Європарламенті Ельмара Брока, який відстоює схвалення відповідної резолюції стосовно України, їхні європейські соціалісти, виявляється, мають контракт із Партією Регіонів. Отже, вони й будуть відстоювати інтереси діючої в Україні центральної влади, намагатися не помічати кричущих фактів згортання демократії в Україні, особливо через призму теперішніх виборів до місцевих органів влади. Але й Тимошенко у Європарламенті також має своїх прихильників… Власне, цими обставинами аналітики зараз і намагаються пояснити те, що резолюцію щодо України ніяк не можуть прийняти. Де вже там до принципового відстоювання загальноєвропейських цінностей та справжнього бажання бачити Україну членом ЄС не те що у найближчому, на навіть у віддаленому, але реально досяжному майбутньому! Триває політична боротьба, яка дуже нагадує нашу рідну Верховну Раду.

Так, уже згаданий Ельмар Брок заявив, що бачить в Україні загрозу демократії «а-ля Путін». А тим часом інший депутат Адріан Северін стверджує, що для схвалення резолюції у такому дусі поки не вистачає фактів. Виявляється, не тільки українська ЦВК може зволікати з оприлюдненням результатів виборів. Думку із цього питання через десять днів після закінчення голосування не змогла висловити й група спостерігачів за виборами в Україні від Європарламенту. Чи не дивно це, адже, на відміну від українців, які, власне, рахують голоси, європейським спостерігачам варто лише було зайняти чітку позицію: визнавати вибори в Україні демократичними чи ні? І жодної кримінальної відповідальності за дрібні помилки у наведенні виявлених фактів порушень не наступає. Але ж є у них і своя бюрократія, і своя схильність до політиканства. Боротьба між ЄНП та соціалістами у Європарламенті вже надто нагадують добре знайомі нам стосунки ПР та БЮТ в Україні – кожен займає свою непримиренну позицію, де перші звинувачують других, що вони заважають нормальній роботі, а ті, у свою чергу, говорять, що їх опоненти стали звичайним рупором української опозиції. Але це ще не все. Не тільки найбільші політичні сили, але й позапарламентські партії в Україні тепер намагаються вести боротьбу на європейському майданчику.

Чим саме закінчиться це протистояння, сьогодні прогнозувати важко. Принаймні, варто дочекатися до 22-го листопада, на яке перенесено розгляд українського питання та саміту «Україна-ЄС», де, мабуть, буде сформоване сучасне ставлення Об’єднаної Європи до України та намічені шляхи подальшого розвитку стосунків. Що б там не сталося, а Україні як незалежній державі та українцям – звичайним громадянам – було б вкрай невигідно, якби ЄС через Європарламент та інші органи управління євроспільнотою видавав би надто згладжені думки про ситуацію у нашій державі або ж взагалі замовчував існуючі проблеми. У такому разі влада Януковича, вочевидь, відчула би мовчазну згоду європейців на політику, яку вона провадить.

Читати далі
 
 

Джерело: Народний Оглядач

Коментарі закриті

Новини, новини україни, українські новини, новини в україні, останні новини, новини дня, новини україна, політика, партії та організації , вибори 2010, 17 січня