Кілька запитань перед початком революції

Замість того, щоб зі спокоєм удава почати ласувати меланхолійним і паралізованим суспільством, яке вже капітулювало на милість нового володаря, все почали робити з підкресленою і показною бравадою та неймовірним гуркотом. Це стало системною та далекосяжною помилкою влади, яка заклала під себе міну з часовим механізмом.
В переважній більшості опозиційно налаштована частина українського соціуму перемогу Віктора Януковича сприйняла як своєрідний фатум. Навіть серед інтелектуалів-опозиціонерів панувала думка: нового президента доведеться терпіти дуже довго.

Видавалась беззаперечною повна атрофація протестних інстинктів у суспільства. Український люд був абсолютно готовим до безперешкодного поглинання новим правлячим режимом. Саме це і спокусило владу на безоглядний, переважно абсурдний та нахабний у своїх проявах наступ на всіх фронтах.

Усе, що робиться можновладцями, можна було б робити в режимі soft power. Щоб і результату досягти, і витримати формальні пристойності. Усі б усе розуміли, однак звинуватити владу ні в чому б не змогли.

Замість того, щоб зі спокоєм удава почати ласувати меланхолійним і паралізованим суспільством, яке вже капітулювало на милість нового володаря, все почали робити з підкресленою і показною бравадою та неймовірним гуркотом.

Це стало системною та далекосяжною помилкою влади, яка заклала під себе міну з часовим механізмом.

Об’єктивні закони природи спрацювали. Інтенсивність докладених зусиль викликала зворотно спрямовану динамічно зростаючу протидію. Ще не пройшов рік президентства, а Україна вже мала визрілу у суспільних нетрях загальнонаціональну акцію протесту підприємців.

Журналісти кооперуються для захисту своїх прав і наводять приклади зухвалого тиску на свободу слова. На шпальтах солідних експертних видань спокійно обговорюється тема соціального вибуху, для якого в Україні вимальовуються усі необхідні підстави.

Щоб спокійно і невимушено говорити на цю тему, не треба шукати далеких аналогій та глибоко аналізувати статистичні показники. Варто принаймні порівняти країну з вибухлими недавно Тунісом і Єгиптом.

Взяти хоча б звіт Світового банку щодо рівня ВВП на душу населення у 2009-2010 роках. Зі своїм 135-тим місцем Україна опинилася на 12 позицій нижче за Туніс та і на 12 щаблів вище за Єгипет. Тобто, посередині між ними.

За рейтингом найкращих країн світу від американського “Newsweek”, що формувався за науково верифікованими показниками, Україна на 49-ому місці і випередила Туніс на 16 позицій, а Єгипет на 25.

Однак такий відрив не повинен заспокоювати українське керівництво.

Значною мірою вищий статус України зумовлений суттєво кращим освітнім рівнем, аніж у названих державах півночі Африки, та порівняно вищим рівнем політичних свобод.

Слід врахувати, що у цих обчисленнях бралися до уваги, наприклад, і показники гендерної рівності. Куди ж тут ісламським країнам до європейської України…

Отже, українське випередження названих революційних країн у цьому рейтингу значною мірою умовне.

Експерти не раз вказували на те, що Україна стабільно виїжджає завдяки освіченості і у розрахунку індексу розвитку людського потенціалу, що проводиться ООН.

Інакше у неї були б значно гірші позиції у цих поважних рейтингах. Без урахування освітніх показників, країна стрімко скотилася б у таблиці до вкрай соціально нестабільних держав.

Враховуючи нахрап, з яким влада будує нову політичну реальність в Україні на тлі погіршення соціально-економічного клімату, надалі державу чекає прогнозоване скочування у провідних світових рейтингах, що відображають рівень життя.

Чого кращого можна очікувати, коли у жовтні 2010 року оонівська Міжнародна організація праці внесла Україну до списку держав з високим рівнем соціального занепокоєння. До прикладу переддефолтову Грецію, з усіма масовими акціями протесту і безладами, було зараховано до держав з середнім (!) рівнем соціального занепокоєння.

Про стрімке зростання частоти критичних заяв західних високопосадовців щодо політичного пресингу влади в Україні годі й говорити. Вони не затихають наче кулеметна черга.

Можливо українські керманичі заспокоюють себе досвідом Росії і Білорусі? Мовляв, там керманичі встигли закрутити гайки ще до того, як суспільство прокинулося.

Однак тотожностей не буде. Ну хоча б тому, що бажаючи зробити все якнайшвидше, суспільство розбудили значно раніше, ніж Януковичу вдалося завершити монтування авторитаризму.

Це вже доконаний факт. І хоча чинити системний опір зухвалим вчинкам влади поки що ніяк, суспільство постійно сигналізує про кожну свавільну витівку можновладців. Відтак, робимо висновок: первинні захисні функції суспільного організму активні.

За таких обставин безоглядне, невпинне і примітивно нахабне продавлювання владою своїх інтересів закономірно призведе до масового суспільного спротиву.

Підприємницький майдан далеко не єдиний тривожний симптом для Банкової. Там безсумнівно знають, що рейтинги опозиційних політичних сил, нехай не так стрімко, але зростають, а у Партії регіонів знижуються.

Відомо, що у базових для Віктора Януковича регіонах суттєво зросла кількість виборців, що мають намір голосувати проти всіх, або які не визначилися.

У Криму, наприклад, сумарний показник одних та інших останнім часом сягав позначки у 40-50%.

Це закономірний результат того, як на останніх місцевих виборах “донецькі” просто розчавили місцеву кримську еліту. Навіть тотально лояльні до Януковича кримчани не зрозуміли такого свавілля.

Усе переконливо свідчить – існує неабияка ймовірність масштабного соціального вибуху, що може призвести до дочасного припинення повноважень правлячого режиму. Автор не має жодних ілюзій, вони добровільно не підуть. Ніхто бавитися у демократичні вибори не стане.

Ось тут виникає перше важливе запитання, чи готові опоненти сьогоднішньої влади, немов відчайдухи серфінгісти, у будь-який момент підхопити хвилю, яку вони так чекали, і яка несподівано, немов манна небесна, наблизилася до них?

Хаотичний і некерований масовий вибух матиме ознаки приречених селянських повстань, яким для успіху бракувало організованості, плану дій та формалізованих вимог. Пустити все на самоплив, означатиме змарнувати шанс, подарований долею.

За незмінності владного курсу, причини для масових невдоволень наростатимуть за принципом снігового кому. Постає друге запитання, який саме привід виступить каталізатором для вибухової реакції?

Це може бути:

– акт надмірного застосування безпрецедентних репресивних заходів щодо однієї особи чи групи осіб;

– нарощення адміністративного тиску та фальсифікація результатів виборчого процесу;

– чергова кулуарна (без участі громадян) законодавча пролонгація терміну повноважень або суттєве збільшення повноважень для владних інституцій;

– прийняття нормативного акту, що суттєво обмежуватиме права значної частини суспільства.

Суть третього важливого запитання полягає в тому, чи буде в опозиції готовим на такий випадок план розв’язання конфліктної ситуації, а фактично – сценарій усунення правлячого режиму та демократичної зміни влади?

Відсутність такого плану може затягнути час, породити розбіжності серед опозиційних лідерів, а відтак загасити імпульс акцій протесту. У таких випадках основний порятунок влади у затягуванні часу, нівелюванні запалу, у розрахунку на зневіру протестантів і відповідно затухання протестів.

Необхідно мати чітке уявлення про те, у який спосіб надалі відбуватиметься управління державою. Відповідно постає четверте запитання: або в існуючому конституційному полі відбуваються нові вибори органів влади з подальшою зміною чи збереженням форми державного правління, або ж має бути створена перехідна тимчасова адміністрація для формування нового конституційного ладу в країні.

Для цього, наприклад, може бути створена конституційна асамблея, члени якої після напрацювання необхідних рішень, не матимуть права протягом певного часу бути обраними або призначеними до органів представницької чи державної влади.

Це певний запобіжний захист від прийняття рішень під себе. Склад такого органу слід напрацювати та узгодити заздалегідь, щоб не витрачати зайвий час на консультації у відповідальний період.

Однак найскладніше криється у п’ятому і чи не найголовнішому запитанні. Ймовірний підйом різношерстої української громадськості на захист своїх прав може відбуватися зі своєю мотиваційною специфікою у різних регіонах.

Немає жодних сумнівів, що східняк підніметься проти цієї влади лише через соціальні утиски, наприклад, високі тарифи чи ціни, а може й низьку зарплату. Аграрника з центральної України, окрім соціальних питань, може підштовхнути до дій і політичний пресинг. Галичанину буде достатньо утисків українського культурного простору.

Суть проблеми сучасного українського соціуму у жорсткій регіональній диференціації зовнішньополітичної лояльності

Одні цивілізаційно прагнуть на Захід, інші – на Схід. Крізь цю призму кожен бачить вирішення жмуту решти питань: економічних, культурних, політичних. Одні вважають, що проблеми розтануть неначе сніг зі вступом до ЄС, інші міркують, що питання вирішаться з відродженням Союзу республік.

Спрямованих на Європу громадян можуть підбадьорювати результати соціологічних досліджень. Ніхто із соціологів не сперечатиметься, що є чітка тенденція: зі зменшенням віку респондентів, зростає їх проєвропейська орієнтація.

Ця тенденція характерна не лише для молоді Києва чи Львова, а й для мешканців східних та південних міст держави. Молодий юнак, байдуже – з Рівного він чи з Запоріжжя, бажає носити Levi’s та мріє злітати зі своєю дівчиною на вихідних до Барселони, а освіту здобути десь у Лондоні.

Тож згодом дилема цивілізаційного вибору може вирішитися сама по собі. Але це може статися лише згодом…

Принагідно згадаємо тут про міністра освіти Табачника, який без зайвих сум’ять лобіює проросійський тренд в освіті. Так ось, якщо хтось думає, що це акт помсти, то глибоко помиляється. Це ніщо інше, як завбачливе проектування через молоді уми майбутнього – васального майбутнього України. Але зараз не про нього і не про це.

До початку масового спротиву сьогоднішньому політичному режиму, елітні загони його опонентів мають напрацювати солідний доробок не бутафорних, а справді системних перетворень.

Пропозиція, за якою мають піти мільйони, передусім повинна відповісти, як вирішити мегапроблему цивілізаційної різновекторності суспільства. Бо ж цілком очевидно, не стане Партії регіонів, східноукраїнський електорат знайде собі іншого поводиря до Росії. Західняки, натомість, не перестануть прагнути повернутися у Європу.

Джерело: Народний Оглядач

Коментарі закриті

Новини, новини україни, українські новини, новини в україні, останні новини, новини дня, новини україна, політика, партії та організації , вибори 2010, 17 січня