Мова йде про тих людей, які складають за національністю більшість суспільства в Україні, мова про етнічних українців, які так і не спромоглися, як не прикро і боляче, скинути з себе ярмо байдужості, позбутися вад національного характеру, щоб так, як люди в інших країнах, стати господарем на своїй, а не на чужій землі, демонструючи готовність до самостійного життя. Ту готовність, про відсутність якої писав С.Петлюра ще в 1925 році, зокрема, в листі до Ю.Гуменюка, згадуючи чисельні факти нехтування українцями справи національного відродження, які “ на декого…справляли таке враження, що взагалі “з нас людей не буде” і що взагалі справа з українською державністю безнадійна.”(С.Петлюра ,Ст атті, Київ, 1993 рік, видавництво художньої літератури “Дніпро”)
І ті сили, які взялися вже в 1991 році за справу розбудови незалежної України, мали би врахувати досвід УНР та пам’ятати і такі слова С.Петлюри:” Я знаю історію нашу, знаю сили нашого народу – розпорошені,неспоєні, не підперті працею поколінь і віків – і не роблю собі ілюзій щодо тєї легкості, з якою ідеал Соборної України може бути здійсненним… Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді, коли не можна було направити пороблених іншими блудів,недоглядів,- коли не згадували взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків, яка виявилася у загальній непідготовленості народу до самостійного життя і невміння його поставити над клясовими інтересами інтереси цілого-НАЦІЇ… Для мене, як для реального політика, який базує свою діяльність на підрахунках дійсних сил, як своїх, так і ворожих, було ясно вже в кінці 1918 року, що ми свою справу на деякий час програли”( там же).

Цитувати так детально С.Петрюру маємо і сьогодні з огляду на те, що, на жаль, “деякий час” і нині діє, бо провідники української справи вже в 1991 році повторили “блуд” і “недогляди”, невміння бути реальними політиками, рахувати сили свої і ворожі, не згадали про тяжку історичну спадщину, до якої додалася спадщина радянських часів з її боротьбою проти українського національного відродження. Як не прикро,справдилися слова П.Струве, про які згадує С.Петлюра і сказані ще за часів царизму про те, що він не вірить, ”щоб в межах Російської імперії малоросійська чи українська стихія склалася в національність”. Як стверджують багато авторитетних людей, не склалася та українська національність і сьогодні, а маємо українську стихію, якщо вже не малоросійську.

То ж, як не прикро, маємо дати відповідь бодай на 20-тому році незалежності України на питання,яке фактично поставлене історією, на яку вперто закриваємо очі, не засвоюємо її гіркі уроки ,сподіваючись невідомо на що, звинувачуючи в негараздах і ганебному стані справ з незалежністю всіх ,тільки не себе.В цьому лишній раз мали можливість переконатися в дні відзначення Великих роковин, Шевченкового ювілею- 150-ліття з часу його смерті.Не згадуючи про всі прикрі факти, наведемо лише слова Володимира Поліщука, доктора філологічних наук, який був свідком відзначення майже всіх роковин в різні часи і з різною владою, а тому має право відверто сказати таке: ”Чи псевдоукраїнська, чи відверто антиукраїнська влада щодалі цинічніше й очевидніше девальвує ті символи Великих Роковин, вихолощує з них живий дух і живе слово Шевченка.І не тільки,зауважимо,Шевченка» (“Уроки Великих Роковин”,”Слово просвіти” число 11,стор.5, www.slovoprosvity.org)*****.

Які б мали бути роковини, автор наводить слова Сергія Єфремова, видатного науковця-літературознавця, автора близько 20-ти публікацій про відзначення роковин Тараса Шевченка: «Річниця смерті Шевченка є щорічним підбиттям підсумкцків національної роботи, культурним святом, яке дає привід оглянутись на пройдений шлях, підрахувати досягнуті результати і поділитись надіями щодо майбутнього. Ряд “роковин”, починаючи з року, що настав за роком смерті поета, являє собою ніби ряд етапів, пройдених українським рухом, і їх крива, можливо, послужить у свій час цікавою історією українського відродження”. В.Поліщук наводить мало цікваві,як не прикро, етапи відродження і стверджує, що навіть в роки незалежності організація шевченківських днів “щодалі більше навіває тривогу, сум,обурення”.

Не стали винятком і останні роковини, під час яких ніхто не звернувся до української нації із пророчими словами Т.Шевченка “обнімітеся,брати мої,молю вас,благаю”. Не присоромив етнічних українців за їхню нездатність до самостійного життя, не закликав до оздоровлення нації через звільнення від закляття безпам’ятства, не присоромив їх, як це робив Т.Шевченко, cвого часу А.Погрібний і інші, як це робить сьогодні Ліна Костенко. І якщо вже Т.Шевченка в такі дні ми не розуміємо, не хочемо знати його живий дух і живе слово, то зроузміло,чому замовчуємо хворобу української нації і слова тих,хто кличе негайно бити на сполох,вдарити у дзвони до українців!

Читати повністю тут
 
 

Джерело: Народний Оглядач